Олексій Кайда: «Я переконаний націоналіст! Це знають і в Тернополі, і в Бердянську» (інтерв’ю голови обласної ради Олексія Кайди для газети «Місто»)

Це, практично, перше відверте інтерв’ю нашої газети з головою обласної ради Олексієм Кайдою. Два роки тому ми вперше «відкрили» це прізвище,  коли «Свобода» на позачергових виборах  провела в обласну раду більше всіх своїх людей(хоча  не має контрольного пакета) і обрала його своїм керманичем.  Багато хто вважав, що рада приречена, а свободівці за цей час себе скомпрометують або зайдуть у безвихідь. Цього не сталося . Більше того, переконливо перемогла саме ця політична сила і на цьогорічних місцевих  виборах. За цей час авторитет Кайди суттєво зріс, відчувається його вплив на важливі процеси, що відбуваються в області. Про це та  інше ми і розмовляли  з Олексієм Петровичем напередодні.

 — Чи за два роки стало Тернопілля  Вам рідним краєм?

 — Я думаю, що це тернополяни мали б відповісти, чи став я для них своїм. Без лукавства кажу, що все, пов’язане з Тернопільщиною, сприймаю через призму власного серця.

 

— В одному зі світських журналів було весільне фото, на якому Ви з дружиною зображені в українських строях. Звідки такий український дух на зрусифікованих запорізьких землях,  звідки Ви родом?

 — А звідки в Мелітополі Донцов — один із ідеологів українського націоналізму, в Одесі — Липа, на Чернігівщині — Міхновський? Всі вони з центральних і східних  земель, де „гонили” все українське. Переконаний, що любов до України передається генетично. І проявляється вона в кожному з нас по— різному: в одного — на початку життя, в іншого — наприкінці. Є, звичайно, ”космополіти”, у яких в душі пусто…

 — Кажуть, що на формування Вашої свідомості великий вплив мала Ваша теща…

 — Вона насправді особлива жінка — з сильним духом і стабільними переконаннями. Познайомився з нею (значно раніше, ніж з майбутньою дружиною),  ще коли був студентом Львівської політехніки — вона дуже допомагала нам з літературою, яку  ми відправляли на  Схід. А свідомість моя  була  сформована.  ще в Бердянську, де я жив до цього. Щодо моєї тещі, то її, Марію Вульчин, яка відбула роки каторги в совєцьких концтаборах, поважали і дослухалися до її порад у свій час Чорновіл, Горинь, Лук’яненко. Перший березовий хрест на Крутах поставила саме вона. Це було у 1989 році.

 — Протягом життя людина не один раз змінює погляди. Це закономірно. Ви ж все своє свідоме життя належите до однієї політичної сили. Невже все в „Свободі” вас влаштовує?

 - Я переконаний націоналіст.  Всі це знають і в Тернополі, і в Бердянську, і в Києві.  Словом, скрізь, де б не був, мене треба сприймати саме так. Таким, очевидно,  народився…До речі, пригадався один епізод з життя. Батьки  мої  розлучились, коли мені було років шість. Батька пам’ятаю погано, як і його родичів. І вже зовсім недавно, на одному із політичних зібрань, мені кажуть:» Знайомтесь, це Кайда Василь». Як, з’ясувалось, рідний брат мого тата — єдиний депутат Бердянської міської ради декількох скликань, який розмовляє українською мовою.

 — Дуже багато речей закладено генетично…           

 — Це так.

 —  «Свобода» вперше прийшла до влади в нашому регіоні. Чи можна зробити рай в окремій області?

 — Ми можемо змінити принципи підбору кадрів, нові підходи до  роботи в межах повноважень. Дуже важливо правильно розробити концепцію найважливіших завдань і братись за їх вирішення. Будь-яке питання можна по-різному вирішувати. А можна відкласти в довгий ящик. Ось, скажімо, ведемо переговори з ректором ТНЕУ про створення економічного ліцею. Це, безумовно, буде кроком вперед, але робити його доведеться на  базі однієї з шкіл, яку треба буде закрити. Маємо бути готові до обвинувачень. Хоча я переконаний: якщо людина береться когось за щось критикувати, то вона повинна мати своє бачення і запропонувати своє вирішення проблеми. Бо інакше — це всього лише критиканство…

 —  „Свобода” йшла на вибори з певними гаслами. Чи вдається їх зреалізувати?

 — «Свобода» нікому нічого не обіцяє. За весь час, відколи наша політична сила створена (в жовтні буде двадцять років —  прим. авт. ) ми ніколи нікому нічого не обіцяли. Ми просто кажемо, що збираємось робити те і те. Намагаємось, скажімо,  вирішити  проблему роботи Тернопільського аеропорту — так і говоримо. І поступово щось робимо для цього. Якщо вже заговорили про аеропорт, то, насамперед, ми зупинили його процес розвалу  і не дозволили довести цей об’єкт до банкрутства. На даний час ми вже відновили  зруйновану давно  освітлювальну  смугу. Харківська міська рада  передає нам три поліскани, монітори… Зараз під аеропортом є 164 гектари землі — це достатньо, щоб він міг повноцінно функціонувати.

 — Чому Ви зробили ставку на Надала — людину практично невідому широкому загалу тернополян?

 — Він є хорошим менеджером. Він — людина команди. Як бачите, ми не програли.

 — Я думаю, про це ще рано говорити…

 — Люди наші — нетерплячі. Хочуть змін вже і негайно. Так не буває. А що, скажіть,  за сто днів можна зробити? Хіба  що кадрові зміни провести.

 — Кажуть, що міську раду ви тримаєте під пильним оком і всі зміни відбуваються з вашого погодження. 

 — Хто таке сказав? Я — голова обласної ради, а є голова міста, який підбирає команду, з якою працюватиме.

 — Але ж він не залишив, практично, при керівництві жодного фахового спеціаліста. Яким чином можна досягнути кращих результатів без професіоналів?

 — Нещодано на моє запрошення  до нас приїжджав посол Грузії. Він сказав, що вони  у себе протягом одного  дня звільнили п’ятнадцять тисяч працівників ДАІ. Всіх! І не побоялися. Бо грузини переконані, що воно у них було найкорумпованіше. Натомість  набрали нових людей, які жодного дня  не працювали в Державтоінспекції. Результати, кажуть, позитивні. 

 — На якій структурі вам би хотілось провести аналогічний експеримент?                   

— Його треба проводити багато де. Коли ми на початку дев’яностих говорили про люстрацію, то представники деяких націонал-патріотичних сил казали: «Хлопці, ще не час!»Після Майдану ми казали, що, як ніколи раніше треба провести «очищення». І ті ж самі  люди нам кажуть: «А вже пізно!». Я переконаний, що робити люстрацію ніколи не пізно. Майбутнє тільки за новими людьми.

 — А як же досвід, професійні якості?

 — Навчитися, при бажанні, може кожен. Переробити людину складніше.

 — Що вважаєте своїм досягненням за два роки роботи?

 — В першу чергу — «прорив» області на загальнонаціональному рівні. Раніше на нашу область дивилися як на депресивний регіон. Тепер з нами  починають рахуватися, нас чують. Скажімо, з одинадцяти членів президії  Всеукраїнської асоціації місцевої та регіональної влади, куди входить 25 областей — нас двоє з Тернопільщини: я і Дідух з Тернопільського району. Перший раз за багато років обласна рада виграла півмільйонний гранд на розвиток туризму у Дністровському каньйоні.

 — Яка ж доля сміттєпереробної лінії? Наскільки я знаю, Ви неодноразово зустрічалися з інвесторами — корейцями, італійцями, чехами?

 — Реальних інвесторів не було. Були  лише посередники. Нами, до речі,  придбана  хороша сміттєсортувальна  лінія, яка знаходиться в Буську, і тернопільські журналісти її мали можливість помацати (на відміну від тієї, яку нібито привезли з Івано-Франківська, але досі її ніхто так і не бачив). Є одна хороша задумка, але говорити про це трохи передчасно.

 — За два роки вам довелось  працювати з  чотирма губернаторами. З ким із них працювалось найкомфортніше?

 — За стіл переговорів завжди готовий був сідати Михайло Цимбалюк. З ним дуже добре працювалося, завжди знаходили компроміси. Знаходимо порозуміння з Хоптяном.

 — Багато хто вважає роботу обласної ради заполітизованою…

 — Якщо із 700 рішень —  тільки сорок політичних, то хіба можна стверджувати про заполітизованість? Ще два роки тому політологи пророкували близький розпуск обласної ради, повний «штопор». Але ж цього не сталося!Є, безумовно, проблеми, але без цього не буває. Коли все іде дуже гладко — тоді треба сумніватися чи, бува, нема змови чи позакулісних ігор. В роботі, як у кожній сім’ї, буває по-різному…

 — До слова про сім’ю. А чому Ви не разом?

 — Як це не разом?! Незабаром святкуватимемо двадцятилітній ювілей подружнього життя. Нашому сину Богдану — тринадцять. Шкода, безумовно, що бачимось лише на вихідні. Зате в такі  дні ми насолоджуємось спілкуванням. Дружина Оксана працює у Львівському музеї етнографії. Та й, зрештою, з Тернополя до Львова невелика відстань.

 — В одному з інтерв’ю на телебаченні Ви сказали, що дуже пишаєтесь своїм сином.

 — Так. Найперше за те, що він має свою думку і не боїться її озвучувати. Йому дуже подобається професія кулінара і бачить себе в дорослому житті шеф-кухарем, а також актором. Ми з дружиною поважаємо його думку і ніколи не нав’язуємо своєї. Час покаже.

 — Як би ви самі оцінили тернопільський період діяльності?

 — Це нескромно самому собі давати оцінку. Хай люди скажуть.

  Бліц-опитування

  — Як святкуєте свій день народження? — В  колі рідних, близьких, друзів           

— Як реагуєте на критику? — Задумуюсь

 — Чи вірите в справжню дружбу? — Вірю

— Чи любите читати? — Читаю дуже багато, останнім часом — «Записки українського самошедшого » Ліни Костенко

 — Чого не можете пробачити? — Зради

 — Життєві цінності. — Україна, сім’я

 — Що найбільше може Вас вивести з рівноваги? — Нерозуміння

 — Улюблена справа, заняття? — Риболовля

 — Чи прискіпливий Ви щодо одягу? — Не терплю неохайності

— Чи усі дитячі мрії здійснилися?— Найбільша мрія — мати власне житло —  здійснилася, інші мрії були дуже невибагливі

 — Найкращий відпочинок. — Поїздка в Бердянськ

  — Марка Вашого автомобіля — Користуюсь службовим стареньким «Мерседесом», у дружини — Тоуоta Camre

 — Ваше життєве кредо. — Боротьба

Розмовляла    Оксана Яциковська

 

Повернутися в розділ: Актуально, Новини